Еней був парубок моторний 

І хлопець хоть куди козак, 

Удавсь на всеє зле проворний, 

Завзятіший од всіх бурлак. 

Но греки, як спаливши Трою, 

Зробили з неї скирту гною, 

Він, взявши торбу, тягу дав; 

Забравши деяких троянців, 

Осмалених, як гиря, ланців, 

П’ятами з Трої накивав. 



Він, швидко поробивши човни, 

На синє море попускав, 

Троянців насаджавши повні, 

І куди очі почухрав. 

Но зла Юнона, суча дочка, 

Розкудкудакалась, як квочка, — 

Енея не любила — страх; 

Давно уже вона хотіла, 

Його щоб душка полетіла 

К чортам, і щоб і дух не пах. 

Еней був тяжко не по серцю 

Юноні, — все її гнівив: 

Здававсь гірчіший їй від перцю, 

Ні в чім Юнони не просив; 

Но гірш за те їй не любився, 

Що, бачиш, в Трої народився 

І мамою Венеру звав; 

І що його покійний дядько, 

Паріс, Пріамове дитятко, 

Путивочку Венері дав. 

Побачила Юнона з неба, 

Що пан Еней на поромах; 

А те шепнула сука Геба... 

Юнону взяв великий жах! 

Впрягла в ґринджолята павичку, 

Сховала під кибалку мичку, 

Щоб не світилася коса; 

Взяла спідницю, і шнурівку, 

І хліба з сіллю на тарілку, 

К Еолу мчалась, як оса.